top of page
Пошук

Перспективи розвитку гітарної освіти


Автор: Анатолій Коваленко
Анатолій Коваленко

Перспективи розвитку гітарної освіти

у контексті вітчизняного

та зарубіжного досвіду

(Розділ з Монографії "Становлення та розвиток вітчизняної гітарної освіти

(середина ХІХ ‒ початок ХХІ ст.) ")

Автор: Анатолій Коваленко


Євроінтеграційні процеси, які відбуваються в освітній системі України, вимагають переглянути роботу всіх закладів освіти та знайти можливості для її удосконалення.

З-поміж великої кількості вітчизняних музичних інструментів гітара завжди виділялася новаторством у модернізації інструмента та пошуками подальшого розвитку. Аналізуючи історію розвитку музичної освіти, спостерігаємо, як одні музичні інструменти стають популярнішими за інші, є інструменти для сольного виконання, а є ті, які функціонують у межах музичних колективів (ансамблю, оркестру). У закладах музичної освіти абітурієнти, які бажають навчитися гри на гітарі або удосконалити її, мають обмежену кількість місць. Це пов’язано з тим, що гру на гітарі викладають на відділі народних інструментів (музичні школи, музичні коледжі), або на кафедрі народних інструментів (музичні академії). Основним музичним колективом у таких структурних підрозділах є оркестр народних інструментів. Організатор першого оркестру народних інструментів у Росії (1888 р.) В. Андрєєв заклав в основу музичного колективу балалайки та домри, пізніше ввів дерев’яні духові інструменти, баяни та групу ударних інструментів. Гітара на той час була відокремленою від народних музичних інструментів, мала свій репертуар (іспанську, італійську музику, романси тощо) та своїх шанувальників, тому до складу оркестру народних інструментів не увійшла. З вищесказаного зрозуміло, що коли формують кількість місць для абітурієнтів у закладах музичної освіти, то спочатку розглядають місця для балалаєчників, домристів, баяністів, акордеоністів, бандуристів, а що залишиться ‒ для гітаристів.

Друга половина ХХ ст. мала свої тенденції у розвитку гри на народних інструментах. Так, залежно від регіону України, помітно знизилася 170 популярність деяких народних інструментів, зокрема: балалайки, домри, баяна, акордеона. Залишалися популярними українські народні інструменти ‒ бандура, цимбали тощо. На нашу думку, найбільш перспективними музичними інструментами на відділі (кафедрі) народних інструментів є гітара та бандура, але бандура має свій унікальний музичний колектив ‒ капела бандуристів, а вітчизняні гітаристи такого колективу в системі музичної освіти не мають. Модернізацію системи вітчизняної музичної освіти здійснюють повільно, причому не завжди враховують бажання абітурієнтів. Зафіксовано випадки, коли абітурієнтам-гітаристам пропонували вступати на навчання гри на балалайці або домрі. У процесі педагогічної діяльності набрати клас складно, тому що навчатися гри на балалайці чи домрі охочих із кожним роком стає менше. Та й у виконавській діяльності ‒ кількість оркестрів, ансамблів суттєво зменшується, а публіка стає більш вимогливою. Удосконалення системи музичної освіти гітаристів вбачаємо у створенні окремого відділу або кафедри народних інструментів у закладах музичної освіти, що сприятиме зменшенню напруження та непорозуміння між колегамивикладачами та суттєво збільшить кількість абітурієнтів, адже гітара ‒ найпопулярніший музичний інструмент в Україні. Для забезпечення повноцінного освітнього процесу потрібно увести дисципліну «Гітарний оркестр», який легко замінить предмет «Оркестр народних інструментів» та дозволить випускникам-гітаристам отримати кваліфікацію «диригент».

Гітарні оркестри в Україні ще малопопулярні. Основні причини ‒ це знаходження збалансованого складу оркестру та написання партитур для виконання. У створенні таких оркестрів варто запозичити досвід інших країн. Найбільшу популярність гітарний оркестр отримав у Японії, зокрема під керівництвом відомого гітариста, викладача та диригента Хірокі Нііборі (Hiroki Niibori) [28]. Колектив створено у 1960 р., а кількість учасників досягала 400 осіб. У цей час гітарні оркестри створювалися в таких країнах, як Угорщина (м. Естергом), Швеція, Італія, Білорусія та ін. [28]. Цей факт 171 підтверджує, що гітара може бути не тільки сольним чи ансамблевим інструментом, але й оркестровим. Вивчивши склад гітарних оркестрів різних країн, з’ясували, що історично існує поділ гітарних оркестрів на декілька видів: 1) за кількістю музикантів: а) камерні (від 12 ‒ до 25 учасників); б) великі (від 25 ‒ до можливого максимуму). 2) за складом: а) однотемброві (в оркестрі використовують тільки гітару та її акустичні різновиди); б) багатотемброві (входять інші інструменти, зокрема, струнно-смичкові, духові, струнно-щипкові, ударні, акустичний бас тощо). Такий поділ умовний, тому що відображає виконавський напрям оркестру. Наприклад, зазначаючи «однотемброві оркестри», маємо на увазі, що у складі оркестру використовують тільки один вид інструмента, а не те, що він звучить однотемброво, тому що гітара ‒ багатотембровий інструмент.

У контексті модернізації вітчизняної гітарної освіти охарактеризуємо досвід роботи Київського оркестру гітаристів. Музичний колектив розпочав творчу діяльність із вересня 2006 р. Ідея створення оркестру належить О. Мітрошину. Очільник Київської асоціації гітаристів К. Чеченя підтримав новаторську ініціативу. Багато київських гітаристів з ентузіазмом сприйняли цю новину. Перша репетиція оркестру відбулася 13 вересня 2006 р. в актовій залі ДМШ № 10. Директором гітарного оркестру обрано О. Мітрошина, концертмейстером та художнім керівником ‒ Л. Касатову, а диригентом ‒ Б. Бельського. Першими учасниками колективу були професійні гітаристи, що проживають у Києві, містах поблизу столиці (Біла Церква, Бровари), а також студенти мистецьких ЗВО. Для повноти звучання та різноманітності тембрової палітри до основних чотирьох партій гітари додано терц-гітару, мандоліну, домру, бас-гітару, перкусію та ударні інструменти [31, с. 10]. 172 Наукову цінність матиме аналіз репертуару Київського оркестру гітаристів. Від початку створення колективу кількість музичних творів постійно збільшувалася. Серед успішних композицій ‒ обробки та аранжування творів старовинних та сучасних композиторів: «Ballet» із Вільнюської табулатури XVI ст. (аранжування Є. Гридюшко), А. Вівальді «Концерт ре мажор», соліст Б. Бельський, «Фантазія на теми українських пісень» (аранжування Б. Бельського та Л. Касатової), І. Шошин «Пінгвіни летять!», Сюїта-фантазія «The Beatles» (обробка С. Чистова), А. Петров «Полька-галоп» із к/ф «Про бідного гусара замовте слово», Лес Пол «Кенгуру» (аранжування Л. Касатової), С. Ільїн «Одкровення Гути», О. Мітрошин Танго «Фантом», О. Поплянова «Прелюдія», Г. Зіммер «Пірати Карибського моря», Ф. Бустаманте «Misionera» [31, с. 10]. Київський оркестр гітаристів добирав репертуар з-поміж: – шедеврів світової класичної музики; – оригінальних обробок улюблених та популярних мелодій; – аранжувань українських та інших народних пісень; – перекладів творів сучасних композиторів. Отже, музичний колектив «оркестр гітаристів», який став популярним у світі, набуває популярності в Україні. Популярні інструменти та виконання різноманітного репертуару дозволить оркестру якнайшвидше увійти до системи музичної освіти. Перешкодити вдосконаленню вітчизняної гітарної освіти, можуть такі аспекти:

– керівник оркестру повинен мати диплом із додатковою кваліфікацію «диригент» (гітаристи часто ігнорують цю кваліфікацію); – наявність репертуару різної складності та вміння при потребі його адаптувати до складу оркестру; – вибір інструментарію для створення цікавого у звуковому відношенні складу колективу; – можливість внести години для репетицій до навчального плану 173 закладів освіти (для початку до вибіркової частини або як факультатив із подальшою заміною оркестру народних інструментів); – створення окремого відділу або кафедри гітаристів у закладах музичної освіти для реалізації вузькоспеціалізованої освіти. Для визначення можливостей удосконалення вітчизняної гітарної освіти розглянемо історичні аспекти розвитку системи музичної освіти найбільш прогресивних на початку ХХІ ст. у музичному значенні країн: Німеччини, Австрії, Польщі та Сербії. Досліджуючи музично-педагогічну освіту Німеччини, І. Сташевська зазначає, що німці називають Німеччину країною музики. Це підтверджується значною кількістю музикантів-аматорів та розгалуженістю музично-культурної інфраструктури. Так, у середині 1990-х рр. у Німеччині було 8 мільйонів музикантів-аматорів, із них 4,7 млн. ‒ учасники аматорських вокальних та інструментальних об’єднань, 80 тисяч професійних музикантів, 300 працівників у галузі музичної продукції та торгівлі [173, с. 343]. У країні існувало 23 вищі музичні школи, 14 професійних музичних училищ, 11 консерваторій та музичних відділень професійних академій, понад 65 університетів, понад 2000 комунальних і приватних музичних шкіл, 33 вищі школи, професійні училища, федеральні й земельні музичні академії тощо. Динамічний розвиток музичної галузі сприяв розвитку економіки країни. Так, для виготовлення музичних інструментів існувало 500 фабрик, видавництвом нот займалося 850 підприємств, музичних магазинів було 900 [173, с. 344].

Високий рівень музичної культури Німеччини забезпечувався високою матеріальною підтримкою держави. Наприклад, у 1991 ‒ 1994 рр., як зазначає І. Сташевська, інвестиції держави у музичну культуру щорічно складали 7,7 млрд. німецьких марок, а президент ФРН Роман Герцог висловив свою позицію так: «…Хто співає або грає на інструменті, той володіє другою мовою» [173, с. 345]. Така позиція керівництва країни, на нашу думку, сприяє її культурному, моральному та в кінцевому результаті й фінансовому зростанню. 174 Німеччина має гарні історичні традиції гітарного мистецтва. Гітари німецького майстра Dieter Hopf вважаються еталонними, його родина займалася виготовленням гітар із 1655 р. [213]. Найвідоміший німецький гітарист та композитор ХХ ст. Зігфрід Беренд (1933‒1990 рр.) заснував Німецький оркестр щипкових струнних інструментів. Як зауважує І. Сташевська, станом на 2002 р. у комунальних музичних школах ФРН на гітарі навчалося 89384 осіб, що складало 14,4 % від усіх музичних спеціальностей [173, с. 458]. Така потужна база початкового музичного навчання, на нашу думку, забезпечила збільшення кількості учнів та сприяла переходу від аматора до професійного музиканта. Музичну освіту в Німеччині здобув український гітарист І. Кордюк. Випускник бакалаврату Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського з класу гітари професора В. Доценка, він вступив до магістратури Мюнхенської вищої школи музики та виконавської майстерності з класу класичної гітари професора, володаря премії Grammy Ф. Халаша. Як зазначає І. Кордюк, на спеціалізації «Магістр класичної гітари» студент вивчає всього три обов’язкові дисципліни: «Спеціальність», «Камерна музика» (гра в ансамблі) та «Магістерський проєкт» (запис власного диска). З-поміж вибіркових дисциплін цінними для підготовки професійних гітаристів вважають: «Йогу для музикантів», «Танці епохи бароко або Ренесансу», «Музичну імпровізацію», «Композицію» та ін. [30, с. 14]. І. Кордюк звертає увагу на те, що для підвищення професійного рівня студентів та мотивації до занять із дисципліни «Фах» упродовж семестру запрошували викладачів гри на гітарі з інших закладів вищої освіти задля проведення безкоштовних майстер-класів (Х. Кеппель, А. П’єрі, Р. Агірре, Т. Хопшток та ін.). Незвичним український музикант вважав поєднання музичних інструментів у вивченні обов’язкової дисципліни «Камерний ансамбль». Одним із варіантів був таким: гітара, рояль, фагот та туба. Такі експерименти, за свідченням І. Кордюка, збагачують звукову та тембральну 175 палітру виконавця. Важливою умовою професійного зростання музиканта є участь у конкурсах, проте професор Ф. Халаш (викладач І. Кордюка) зауважує, що їх потрібно розглядати «як один із засобів вдосконалення виконавських навичок, а не як самоціль» [30, с. 15].

Погоджуємося з думкою І. Кордюка про те, що будь-який музичний конкурс сьогодні ‒ це спорт, у якому перемагає швидкість, гучність та гра без помилок. Як зауважує І. Кордюк, «потрібно бути достатньо обережним, щоб не проміняти музичну ідею та власне унікальне бачення на “конкурсний стандарт”» [30, с. 15]. Ряд українських музикантів-гітаристів навчалися та працювали в Австрії, зокрема І. Федоришин, П. Брюхін, Ю. Фомін та ін. І. Федоришин наразі (станом на травень 2018 р.) є студентом Університету музики і театру Грацу (Universität für Musik und darstellende Kunst Graz), закладу вищої освіти в галузі культури, розташованому у м. Грац [166]. У згаданому університеті І. Федоришин завершує IV семестр денної форми навчання бакалаврату та одночасно на заочній формі бакалаврату закінчує ІІІ курс у Львівській національній музичній академії імені М. В. Лисенка (станом на травень 2018 р.). В австрійській музичній освіті гітаристів, зауважує І. Федоришин, гра на гітарі входить до переліку дисциплін відділу струнних інструментів. До складу відділу струнних інструментів введено такі музичні інструменти: скрипка, альт, віолончель, контрабас, гітара, арфа [212]. Навчання за освітнім ступенем «бакалавр» в Університеті музики і театру Грацу триває 8 семестрів (4 роки), за освітнім ступенем «магістр» ‒ 4 семестри (2 роки). Якщо студент не встигає опанувати дисципліни за 8 семестрів, тоді він може взяти додаткові семестри (один семестр безкоштовно ‒ наступні платно). Крім того, студент може закінчити навчання раніше, якщо виконає навчальний план. Наприкінці навчання за освітнім ступенем «бакалавр» чи «магістр» студент повинен зареєструватися для складання випускних іспитів, основна умова допуску ‒ має бути виконане усе навчальне навантаження. Урок із фаху 176 за розкладом передбачено один раз на тиждень, і він триває 1 годину 30 хвилин, проте студент може попросити додаткові уроки за потреби. Щотижня студенти грають прослуховування перед професором та іншими студентами-гітаристами у класі цього професора. Студенти-гітаристи не зобов’язані брати участь в академічних концертах, складати заліки чи екзамени протягом навчання, проте щомісяця вони мають можливість (за бажанням студента) брати участь у концертах «Концерт класу викладача…», які організовує університет на семестр уперед. Програму виступу складає професор, який веде клас гітари.

Виступаючи на таких концертах, студент має право дивитися у ноти. Такий підхід до навчання, на нашу думку, зменшує психологічний тиск на студента та допомагає краще зосередитися на якості виконання музичних творів, а не на кількості. Оцінку з фаху студент отримує не за виступи, а за роботу протягом семестру. Після кожного семестру студентам роздають анкети з кожного предмета, де вони визначають плюси та мінуси освітнього процесу. Заклади музичної освіти Австрії усіляко заохочують студентів до конкурентоздатності та отримання нових знань. Так, протягом семестру студент Університету музики і театру Грацу може відвідати 1 фестиваль або взяти участь у 2-х конкурсах за кордоном. Проїзд, організаційний внесок та щоденні витрати студенту оплачує заклад освіти за умови, якщо викладач дає рекомендацію студенту відвідати фестиваль або взяти участь у конкурсі. Заклад повертає від 20 до 100 % усіх витрат. Після поїздки на творчий захід студент пише про те, що нового він дізнався та чи корисним для нього було відвідування фестивалю чи конкурсу. Програма випускного іспиту в Університеті музики і театру Грацу складається із двох частин: перша частина ‒ це виконання концерту, написаного для гітари у супроводі симфонічного оркестру (гру оркестру імітує концертмейстер на роялі). Композитори популярних концертів для гітари з симфонічним оркестром ‒ М. Джуліані, М. Кастельнуово-Тедеско, Е. ВіллаЛобос, Х. Родріго та ін. Друга частина іспиту проходить через тиждень і 177 передбачає виконання поліфонії, твору великої форми та п’єси. Для виконання поліфонії використовують дві, три частини із сюїти або партити Й. Баха; музику композиторів популярних творів великої форми: А. Хосе, М. Понсе, Л. Брауер, Ф. Сор та ін.; при вивченні п’єси обираються композитори, які писали після 1950 р., ‒ Л. Беріо, Б. Бріттен, Х. Хенце та ін.

Дисципліну «Ансамбль» Університету музики і театру Грацу можна вивчати з гітарою у дуеті чи тріо, але за бажанням студента ансамбль можна створити із флейтою, скрипкою чи будь-яким іншим музичним інструментом. У процесі вивчення предмета «Акомпоніаторська практика» студентів-гітаристів навчають акомпонувати, імітуючи стиль музики різних епох (ренесанс, бароко, класицизм, романтизм та ін.), аналізуючи бас та цифровку акордів. Під час вивчення дисципліни «Сучасна акомпоніаторська практика» у студентівгітаристів формують уміння акомпонувати в різних сучасних музичних стилях: блюз, регтайм, свінг, босса-нова, фанк та ін., досягаючи при цьому високої якості звучання музичного інструмента. Головна відмінність австрійської системи підготовки музикантів ‒ розмежування навчання майбутнього концертного виконавця та майбутнього педагога. В Університеті музики і театру Грацу ці спеціальності вивчаються на різних факультетах, серед яких ‒ «Факультет концертно-виконавського мистецтва» та «Факультет інструментально-вокальної педагогіки». За бажанням студент може поєднувати навчання на двох і більше факультетах, проте найскладніше пройти конкурсний відбір та вступити на «Факультет концертно-виконавського мистецтва». Крім того, студенту можна додатково обрати будь-який предмет: «Диригування», «Вокал», «Композиція», «Хореографія» та ін. [212]. Якість австрійської системи підготовки професійних гітаристів мав змогу оцінити П. Брюхін, випускник Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка, який був одночасно виконавцем у гітарному квартеті та навчався у Зальцбурзькій консерваторії Моцартеум (Mozarteum). 178 Обов’язковими дисциплінами для вивчення були: «Фах», «Хор», «Фортепіано». Цінними для підготовки були й вибіркові дисципліни: «Виготовлення гітар», «Танець», «Сценічна поведінка» (тренування виконавської постави тіла, правильного дихання під час гри тощо). Перевагою австрійської системи підготовки професійних гітаристів П. Брюхін вважає:

– можливість вибору предметів, які вивчаються протягом семестру. Цей факт додає гнучкості системі освіти з урахуванням здібностей студента. Або дозволяє враховувати поставлені студентом завдання (участь у конкурсах чи підготовка сольної програми для концерту);

– спів у хорі (на відмінну від української системи музичної освіти, де інструменталісти мають грати в оркестрі);

– наявність великої кількості нот у бібліотеці закладу (в актуальних редакціях);

– можливість працювати у фонотеці, аналізуючи еталонні записи провідних виконавців світу;

– високий виконавський рівень молодих викладачів, які демонструють своє вміння гри на гітарі, що мотивує до самовдосконалення. Під час гастрольної діяльності містами Австрії та Німеччини мав змогу оцінити європейську систему музичної освіти провідний український гітарист та викладач гри на гітарі Ю. Фомін. За словами майстра, у Європі існує система відбору викладачів у кращі заклади вищої музичної освіти:

– у першому турі претендент на посаду професора грає сольний концерт, де має продемонструвати високу виконавську майстерність;

– у другому турі претендент проводить майстер-клас із найбільш здібними студентами закладу, які ставлять викладачеві складні питання та завдання. Ю. Фомін радить усім, хто бажає навчитися професійно грати на гітарі, вибирати викладача гри на гітарі за його вмінням грати на гітарі. Ю. Фомін переконаний: «якщо вам сподобається гра на гітарі вашого ймовірного 179 викладача, то ви отримаєте шанс у 50 %, що ви зможете навчитися грати на гітарі, інші 50 %

‒ будуть залежати від вміння викладача викладати» [210]. Ця думка стає особливо актуальною в галузі гітарної освіти, тому що в ній є багато не фахових викладачів через популярність гітари. На інтеграційні процеси в музично-педагогічній освіті України та Польщі звернула увагу Г. Ніколаї, зазначаючи, що «сьогодні освіта потребує вчителів, кваліфікація і компетенції яких формуватимуться у ЗВО згідно з вимогами Болонського процесу, а пізніше активно розвиватимуться у системі післядипломної освіти й удосконалення кваліфікації; тому концептуальні підходи до розв’язання проблем підготовки вчителів музики розробляються в річищі неперервної освіти як стійкої світової тенденції» [121, с. 363]. Дослідниця зазначає, що в освітньому процесі підготовки майбутніх учителів музики Польщі важливе місце займає методична робота, у якій дві третини годин відводиться на практичні заняття. Погоджуємося з думкою Г. Ніколаї про те, що довчання і професійне вдосконалення є одним із найефективніших способів адаптації викладачів до вимог сучасного ринку праці [121, с. 363]. Характеризуючи тенденції розвитку освітніх процесів України та Польщі, вона вбачає перспективи розвитку музичної та музично-педагогічної освіти у таких напрямах:

- розширення компетенцій майбутнього вчителя музики та викладача музичного мистецтва, зокрема формування музикотерапевтичних й соціально-реабілітаційних компетенцій;

- формування музично-рухових компетенцій; розвиток технології активного слухання музики Б. Штрауса (внесення ігрових елементів у сприйняття музичних творів);

– розвиток інтеркультурної музичної освіти та педагогіки миру;

– інтернаціоналізація музично-педагогічної освіти та науковопедагогічного простору;

– упровадження мультимедійних технологій у музичну та музично-педагогічну освіту [121, с. 385]. Проблеми адаптації практики сучасної західноєвропейської гітарної освіти в українській музичній педагогіці досліджував В. Паламарчук, який проаналізував інтерв’ю відомих виконавців на класичній гітарі та, додавши свій досвід навчання у закладах вищої освіти, дійшов висновку, що в навчальні плани перевантажені дисципліною «Оркестровий клас». Автор справедливо дорікає, що «гітаристи під час навчання примусово залучаються до гри на інструменті, який ні в репертуарному, ні в технічному аспектах не є близьким гітарі; стає очевидним, що це не тільки недоречно, а й завдає шкоди гітаристам-професіоналам» [129, с. 89]. Наголошуючи на важливості участі у великому музичному колективі для формування професійних якостей, В. Паламарчук пропонує замінити студентам-гітаристам гру в оркестрі народних інструментів на гру в гітарному оркестрі або на спів у хорі. Для опанування камерних творів, які виконуються за участю гітари, таких композиторів, як Л. Боккеріні, Г. Берліоз, Ф. Шуберт, К. Вебер, Н. Паганіні, П. Хіндеміт, А. Шонберг та ін., дослідник пропонує ввести до освітнього процесу дисципліну «Камерний ансамбль». Спираючись на приклад ЗВО країн Західної Європи (Австрія, Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Франція та ін.), В. Паламарчук доводить необхідність цієї дисципліни для професійної підготовки українських гітаристів [129, с. 90]. Проводячи паралель з європейськими закладами вищої музичної освіти, В. Паламарчук відзначає, що в українській системі підготовки професійних гітаристів бракує дисциплін «Концертмейстерська майстерність», «Робота в студії», «Організація та менеджмент концертів», які введені в навчальні плани західноєвропейських закладів вищої освіти, наприклад, Вищої музичної школи у Мюнстері [129, с. 91].

Спираючись на думку Н. Артикуци, В. Паламарчук стверджує, що вища освіта має відповідати на виклики часу та готувати затребуваних фахівців на 181 ринку праці, проте спостерігається абсурдна ситуація, коли гітарист-випускник закладу вищої освіти отримує кваліфікацію «артист оркестру (ансамблю) народних інструментів», однак не працює в ньому після закінчення навчання. А це означає, що вища гітарна освіта не відповідає реаліям сьогодення. Доводиться спостерігати, як багато талановитих молодих гітаристів обирають здобуття освіти за кордоном, що гальмує розвиток вітчизняної гітарної освіти [129, с. 92]. В. Паламарчук зазначає, що багато західноєвропейських закладів освіти провадять навчання гри на гітарі на окремих спеціалізованих кафедрах, зокрема: Дармштадська академія музичного мистецтва, Веймарська консерваторія імені Ф. Ліста, Державна вища школа музики та образотворчого мистецтва у Штутгарді, Амстердамська консерваторія, Державна класична академія імені Маймоніда та ін. У ряді закладів освіти поєднують навчання гри на гітарі з іншими струнними інструментами, зокрема у Берлінському університеті мистецтв, Віденському університеті музики та образотворчого мистецтва та ін. На пострадянському просторі, як зазначає дослідник, трапляються позитивні винятки, коли навчання гри на гітарі проходить на кафедрі струнних інструментів, зокрема в таких закладах освіти, як музичне училище при Московській консерваторії, Ризька консерваторія [129, с. 92]. Спроби виокремити навчання гри на гітарі з кафедри (або відділу) народних інструментів, як зазначає В. Паламарчук, спостерігалися й у системі вітчизняної музичної освіти. Заслужена артистка України, професор В. Жадько відокремила навчання гри на гітарі від кафедри народних інструментів Київського національного університету культури і мистецтв. Завдяки зусиллям В. Жадько, гру на гітарі почали викладати на кафедрі старовинної та камерної музики, розробивши відповідну програму та навчальний план. На цій кафедрі існував камерний оркестр, а гітаристи мали змогу після закінчення навчання отримати кваліфікацію «диригент камерного оркестру». Крім камерного оркестру, з яким гітаристи могли грати концерти для гітари з оркестром, 182 функціонував ансамбль гітаристів, а також до начального плану було введено дисципліну «Квартетний клас». Проте після чергової реорганізації у 2010 р. клас гітари знову віднесли до складу кафедри народних інструментів Київського національного університету культури і мистецтв, а багаторічні зусилля В. Жадько, спрямовані на удосконалення організації освітнього процесу підготовки професійних гітаристів, зійшли нанівець [129, с. 93]. За свідченням В. Паламарчука, у Миколаївському коледжі культури і мистецтв В. Сологуб підготувала необхідну документацію для відкриття кафедри гітарного мистецтва, проте Міністерство культури України відхилило новаторську пропозицію, обґрунтувавши це тим, що ця спеціальність є відсутньою в переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюють підготовку здобувачів вищої освіти [129, с. 94]. Незважаючи на невдалі спроби виділити навчання гри на гітарі в окремий структурний підрозділ, ураховуючи значну популярність цього музичного інструмента та його специфіку (репертуар та походження інструмента), такий музичний інструмент, як бандура, гра на якій також вивчається на кафедрі (або відділі) народних інструментів, у деяких закладах освіти все ж викладається в окремому структурному підрозділі. Зокрема, в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського існує кафедра бандури, а також у Київському національному університеті культури і мистецтв існує секція бандури і кобзарського мистецтва у складі кафедри музичного мистецтва. Крім окремого структурного підрозділу, студенти-бандуристи мають змогу грати у своєму музичному колективі ‒ «капелі бандуристів», отримувати кваліфікації «диригент капели бандуристів», «артист капели бандуристів», що дає великі переваги для цієї спеціальності.

У процесі аналізу музичної освіти Сербії О. Устименко-Косоріч зазначає, що підготовку музикантів на факультетах мистецтв Сербії здійснюють за двома освітніми напрямками: музичне мистецтво та музична педагогіка [168, с. 401]. У системі музичної освіти Сербії та України О. Устименко-Косоріч називає 183 відмінності в підборі дисциплін для забезпечення висококваліфікованих кадрів: «порівняно з українськими навчальними планами освітнього ступеня «магістр музичного мистецтва» план майстер-студій мистецьких факультетів Сербії містить значно меншу кількість загальноосвітніх дисциплін, спрямованих на формування професійних знань і музично-практичних вмінь (3 дисципліни), тоді як у вітчизняних планах загальноосвітній цикл складається з 12 дисциплін» [183, с. 405]. Актуальною проблемою у процесі підготовки професійного гітариста вважають профілактику професійних хвороб. Одним із засобів такої профілактики є розвиток гнучкості тіла для того, щою мінімізувати погіршення стану здоров’я при багатогодинних репетиціях сидячи. Якщо європейські заклади вищої музичної освіти пропонують дисципліни, які сприяють відновленню стану здоров’я після напружених занять за музичним інструментом та підтримки тіла в функціональному стані, то вітчизняна музична освіта (за рідким винятком) такої змоги не надає. Цінними у контексті формування здоров’язбережувальної компетентності у майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти у процесі фахової підготовки є рекомендації Н. Кравчук, які можна використати й у системі підготовки професійних гітаристів, зокрема: – формувати ціннісне ставлення майбутніх фахівців до власного здоров’я на основі стійкої мотивації дотримання здорового способу життя; – активізувати пізнавальну діяльність студентів завдяки наповненню фахових дисциплін здоров’язбережувальним змістом; – збагачувати досвід здоров’язбереження студентів у процесі самостійної роботи [88, с. 221]. У середовищі музикантів-інструменталістів актуальною є праця В. Мазеля «Музикант та його руки: Фізіологічна природа та формування рухової системи» (2002 р.), у якій автор висвітлює проблему підтримання рук 184 музиканта в робочому стані. Спираючись на багаторічний педагогічний досвід, В. Мазель пов’язує профілактику захворювань та їх лікування із станом хребта та м’язів спини. Автор пропонує систему вправ для покращення постави музикантів та вільної роботи рук [96]. Цінні поради В. Мазеля стануть у нагоді гітаристам, які багато годин проводять з гітарою. На основі проведеного аналізу організації та змісту підготовки гітаристів у вітчизняних закладах освіти та аналізу досвіду освітньої практики підготовки гітаристів у західноєвропейських країнах, можемо стверджувати, що ефективними для розвитку вітчизняної гітарної освіти будуть такі зміни: – здійснювати підготовку гітаристів в окремому структурному підрозділі (кафедрі або відділі), зважаючи на специфіку гітарної освіти та значну популярність музичного інструмента; – переглянути навчальні плани закладів початкової мистецької освіти, закладів фахової передвищої освіти, закладів вищої освіти та збалансувати кількість годин для практичної та теоретичної підготовки професійних гітаристів; – ввести у навчальні плани вищої музичної освіти актуальні дисципліни для підготовки професійних гітаристів: «Гітарний оркестр», «Квартетний клас», «Концертмейстерська майстерність», «Танець», «Робота в студії», «Організація та менеджмент концертів», «Музична імпровізація», «Композиція» та ін.; – створити два рівноцінні напрями: «магістр-науковець» та «магістр-виконавець» (магістерським проєктом для яких буде запис власного диска); – дозволити викладачам закладів вищої освіти спеціальності «025 Музичне мистецтво» обирати напрям своєї роботи: науково-педагогічний працівник або артистично-педагогічний працівник (крім педагогічної діяльності, буде займатися організацією концертів або участю в них), спираючись на Постанову Кабінету Міністрів України № 865 від 24 жовтня 185 2018 р. «Про затвердження Порядку здобуття освітньо-творчого ступеня доктора мистецтва та навчанні в асистентурі-стажуванні» [137]. Отже, порівнюючи музично-освітню систему країн Західної Європи та України, зазначимо, що система вітчизняної музичної освіти вважається однією з кращих, проте відсутність швидкого технологічного, економічного та соціального розвитку гальмує її розвиток. Гітарна освіта, яка сформувалася у другій половині ХХ ст., розвивалася завдяки талановитим викладачам, а за умови реалізації вищезазначених змін підвищить свою ефективність.

184 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page